...Після заморозків Атлантика надіслала нам подарунок: стало відносно тепло, вогко і туманно.
      У матовому сіренькому ранковому світлі тьмяно, вирізняються темні силуети зимового саду. Яблуні більше схожі на фантастичні чудовиська, розпластані на синьому снігу.
      Стоять застиглі антонівки, так проникливо оспівані великим Іваном Буніним; розкидистий красень сніговий кальвіль; мічурінські бельфлери; величні донешти; пепіни — шафран і Черненко; паперівка, більше відома в нас під назвою білий налив; медові путилки — понад двадцять яблунь якраз у розквіті сил.
      ...Сівши на верхівку однієї з тих беріз, що юрмляться в кінці городу, голосно каркне чорна як сажа ворона, голосно вилаявшись, здалеку нагадуючи брудну ганчірку, повішену для просушування, якою зазвичай діс: тають із печі чавуни. І знову віковічна тиша.
      ...У перший ранок нового року я вийшов із хати — й ахнув від непідробного подиву! Перед моїми очима, у всьому своєму блиску, з'явився фантастичний кришталевий замок — сяючий всією своєю пишнотою в променях молодого зимового сходу сонця: ажурна в'язь палацових орнаментів, виконаних у суворому східному стилі — цитатами з Корану; що сяють фонтанами срібла; розвішаною бахромою.
      Це мороз-чарівник чаклував у саду цілу ніч, створюючи цю казкову красу!
      ...Я дивлюся на себе ніби збоку. Очима сторонньої людини.
      Ось я стою біля розкидистого снігового кальвілю. У густоті голчатої білизни яскравим рубіном червоніє снігур.
      Ось я вже біля криниці. На мене з берези сиплеться снігова пудра... Сойка. Інша — велика буро-коричнева птаха з блакитною відзнакою на крилі — заворушилася на антонівці, почувся пронизливий неспокійний крик. І обидві вони, як за командою, зірвалися й перелетіли на берези в інший кінець городу.
      Окрім них, у саду я часто помічав: строкатого дятла, що по-господарському вистукував хворі місця на яблунях. Одного разу навіть бачив схожого на човна шишкаря. А що синички, — то ті вже, здається, назавжди «прописалися» в саду. Тенькають собі, перелітаючи з гілки на гілку.
      ...Скільки його й пам'ятаю, сад був саме таким — великим,трохи занедбаним ще за життя батька. Вже тоді не стало в ньому великих і соковитих фунтівок, а трохи пізніше він осиротів і на червону зимову циганку...
      ...Я перебираю в столах всілякий дріб'язок, що залишився від батька, як різнокольорову смальту, намагаючись скласти з неї мозаїчне панно його життя. Перед моїми очима лежать різноманітні документи, довідки, невеликі щоденникові записи, пісенник із нотами для гри на баяні, складений у місцях не дуже віддалених. Під кожною піснею надпис: Осетровий, Тайшет... БАМ, виявляється, починали будувати зеки при Сталіні. Якесь щемливе почуття примушує посилено битися серце. Я починаю хвилюватися. У роки своєї романтичної, геологічної юносгі мені довелося побувати недалеко від цих місць.
      ...Чи так уже й багато я знаю про свого батька, Івана Трохимовича?
      Розповіді про нього здебільшого дуже суперечливі й багато в чому йдуть від можновладців, з якими в батька, м'яко кажучи, не складалися стосунки. Гордий і незалежний характер не дає йому згубитися в щільній, бездарній масі колгоспників.
      Всіма сила їй йому не дають загобити коштів для існування.
      Тут я із «розчуленням» зазначаю про себе, що дуже мало змінилося відтоді на моїй батьківщині, хоч ттри владі тепер діти наших паханів — такі ж тупі, бездарні й малограмотні, але дуже послідовні в своїх звичках, смаках, упередженості. Коли мені вдалося влаштуватися працювати радіомонтером — рвали лінії, ламали телефонні апарати, телефонували на роботу до мого начальства — доки не добилися свого — мені довелося звільнитися. Хоч це вже був час, коли в Києві з'явилися друком мої' перші літературні твори.
      Відтоді в країні корумпованих чиновників, телефонного права, мімікруючої колгоспної системи й невиплачених зарплат — через інших осіб, мені пропонували:
            а) стати колгоспником;
            б) повернутися на колишнє місце;
            в) кочегаром;
            г) позаштатним співробітником брехливі го колгоспного листка.
      Не густо як для письменника.
      ...У нас була велика різниця в роках — це й заважало нашому взаєморозумінню: батькові, коли він помер, було 77, а мені 32 роки.
      Народився він 1916 року, неподалік, у якійсь Вегерівці, в родині, котра належала до дрібної козацької старшину що в смутні мазепинські часи, — схожими на ці — під час знаменитого Полтавського побоїща (стала на бік Петра і завдяки своїй хоробрості одержала від російського царя значний земельний наділ.
      ...Після жовтневого перевороту в Петрограді, 1917 року, втративши майже все в роки тродрозвер-сток і військові то комунізму, помер від лютуючого тоді тифу його і батько й мій дід. Окрім дружини, котра повторно вийшла заміж у це село, залишилися нікому не потрібні діти: хлопчики дванадцяти й п'яти років. Один із них — молодший — мій батько.
      Розпродавши все, що в них залишилось, вони поїхали на Кавказ, де, а чуток, життя було куди ситнішим. Там гине старший брат Микола. І батькові нічого не залишалося, як повернутися на батьківщину, в село, де тепер жила його мати.
      Нікому не потрібне дитя поневірялс ся де прийдеться. Дерло гнізда граків, харчуючись їхніми яйцями. Деякий час старався в комсомольській комуні. Так минали його дитинство й рання юність.
      ... 1937 року батько йде в Червону Армію; служить у береговій охороні Одеси.
      ...З початку Великої Вітчизняної війни батько на фронті. Вилазить із того різного «посуду», до якого заганяють їх німці. Аж поки, на самому початку травня 1942 року, під Харковом, потрапляє до найбільшого, здається, німецького котла. Звідки йому вдається вирватися тільки з полону.
      Погодившись підвозити німцям на машині снаряди на передову, він, обдуривши якогось чеха, у найперший свій рейс утік. І в блискучому новому шкіряному пальті, з баяном за плечами знову повернувся в село.
      За шкірянку купив своїй матері хату. Собі став будувати. Життя, здається, почало налагоджуватися.
      Настав фатальний для нього 43-й рік. Під натиском червоних німці почали відступати по всьому фронту. Активізувалися партизани, й насамперед ковпаківці в своєму Спащанському лісі, за два десятки кілометрів звідси.
      Німці почали вивозити в Німеччину людей, худобу. Стали зміцнювати в селах свої гарнізони. Тоді вони й поставили батька перед новим вибором: або служба в поліції, або концтабір. Не знаю, які причини примусили його прийняти їхню пропозицію, напевно, вони були вагомими — я не можу судити людини, яка вижила, щоб дати мені життя. Він і сам переживав. Рятував від вивозу в Німеччину селянську худобу. Про це охоче розказують мені ті, для яких влада не стала криницею украдених у простих смертних благ, що їх обіцяє дружба з начальством.
      ...Після звільнення він знову в Червоній Армії. Не обмундированих, з однією гвинтівкою на трьох, часто без патронів, — їх погнали форсувати Дніпро. Під якимись Клинцями, розповідав, у безглуздих атаках його врятували від неминучої смерті німецькі кулі, що впилися йому в руку, коли він висунув її з воронки, в яку заліг.
      ...Після лікування він потрапив на відновлення зруйнованих шахт Донбасу, звідки намагався втекти. За що одержав перший тюремний термін. У десять років сталінських таборів, — я думаю, увійшло все: і полон, і поліція, і це, як на замовлення, поранення в руку, коли він повинен був померти, і втеча.
      ...У п'ятдесятих його посадили «за спекуляцію». Треба було жити — і він продав вирощену вдома картоплю; хтось сумлінно відробляв свій хліб стукача.
      ...У цьому вузькому проміжку часу, між відсидками, і був закладений цей чудовий сад, який тепер перебуває в часі своєї зрілості.
      ...Я дуже мало знаю про батька і про той час, у якому йому довелося жити.
      У батькові якось чудово переплелася простота. що притягає до себе людей (у кращі роки в нього завжди хтось сидів і щось жував; переважно рибу, яку ловити був дуже великий мастак), і якась внутрішня складність, холодний прагматизм розуму і романтичний вогонь серця. Він хотів завжди бути на виду. Звідси баян, щоб грати на весіллях; захоплення фотографією. Потім мотоцикл, бензопилки, коли ще в селі про це мало хто знав.
      Помер старий навесні, 5 травня, під час цвітіння саду.
      ...Скоро в його оновленому весною саду знову буде травень; знову заспіває соловейко. Для нього тут створені батьком усі умови: насаджена лісова гущавина з чагарниками малини, березами, тополями, ліщиною, крушиною... А знизу росте запашна конвалія; коромисло лісових вовчих ребер,
      З року в рік сюди прилітають соловейки в'ють гнізда. Співають. Часто зранку я бачу одного на нижній гілці берези. Таке виробляє — на всі лади: і тьохкає, і свистить, і заливається своїм голосом. Сам невеличкий, неначе вилитий з бронзи, що потьмяніла, — а голосистий такий попався.
      ...Дуже співуча порода...
     

газета «День» №69, 16 квітня 1999 р