Дебелий дядько бригадир ішов до річки. З того, як важко ступав він стежкою, можна було здогадуватися, що вмегелив за обідом добрячу миску борщу та чималий шмат м'яса.
      При березі, під кущем, сиділа дівчинка і, усміхаючись сама до себе, тихесенько щось мугикала. Наблизившись, дядько бригадир побачив, що вона тримає в тендітних пальчиках метелика.
      — А що то в тебе? — спитав, аби спитати.
      — Метелик, — відповіла дівчинка й підняла руку вище, щоб краще було видно. Метелик барвисто затріпотів, і очі її заіскрилися щастям.
      — Це шкідник, — сказав бригадир. —Він виплоджує гусінь.
      — Ні, — заперечила дівчинка — Він гарний.
      — Юринда! Дай—но, ми його ось так... — За тими словами грубезні пучки роздушили метелика.
      В очах дівчинки блиснули сльози.
      — Ну, чого ти? здивувався дядько. — Це ж шкідник, від нього гусінь, а вона їсть листя Гам—гам... — Клацаючи щелепами, показав, як саме їсть. — От підростеш, станеш юним мічурінцем і теж будеш з цією поганню боротися.
      — Ні, не буду, не буду! — схлипнула дівчинка. — Ти лихий, не хочу тебе бачити...
      — Іч яка! — ще більш здивувався дядько й почвалав додому перетравлювати обід.
     

Газета «Народна газета», квітень 1995 р