У брудній затхлій баюрі жив Карась. Риючи мул, добував собі. поживу: то мотиля вхопить, то слизнячка якогось, але найбільше полюбляв молоді паростки очерету. На осінь робився гладкий, як не лусне з жиру.
      Одного разу по обіді заліз він у густу лепеху, ліг на м'якенькому багні й ну філософствувати.
      "От я так я, - гоноровито думав про себе Карась. - Я такий карась, що в річці став би сазаном. Шкода, тут не річка".
      Аж ось навесні баюру затопила повінь. Пливи, куди хоч. Воля!
      Вибрався Карась із багна, хвостом ворухпув та й подався до річки. Там же тієї риби - пліток, красноперок видимо-невидимо, і всі заклопотані, бо поживи шукають. А за ними Щука шугає.
      "Не риба, а сама арматура, - відзначив Карась. - Що вже, здавалось би, Щука авторитет, проте й вона худюща та зелена, мов лепеха". А коли вгледів при дні дрібнесеньку пічкурню, якби міг, розреготався б. "Цих, -завважив, - на добру пательню не менш відра треба".
      Лише згодом зустрів огрядного В'язя. "Солідний мужик!" - тільки-но встиг подумати, як поруч з'явилося величезне чорне страховисько. Сіпнувся бідолаха тікати, але пізнувато: хвіст залишився в зубах вусатого розбійника Сома.
      Дістався якось Карась рідної своєї баюри, закопавсь у мул і звідти вже не вилазив, доки не зійшла прибутня вода. Потому від'ївся знову, забув переляк. І лише позираючи на те місце, де ворушився колись розкішний хвіст, скрушно зітхав: "Аби менше філософствував, то й тепер був би з хвостом".
     

Газета «Народна газета», травень 1995 р