Тепле весняне сонечко витягло на дах будинку старого котяру. Біля димаря він угледів молоденьку вродливу кицю, і щось грайливо-ніжне ворухнулося в його серці. Ледь утримуючи рівновагу, кіт дістався димаря.
      - Мур - мяу! - привітався чемно. – Яка чудова погода, мурмуазель!
      Киця кинула на нього холодний погляд і нічого не відповіла. Кіт потупцяв на місці, згадалися молоді буремні роки, гонорові перемоги над опозицією. О, хіба так вона тоді з ним поводилася б?
      - Які були часи! - вихопилося у кота. - Скільки ліверної ковбаси було!
      В очах киці засвітився вогник цікавості.
      - А ще риба, - невгавав старий спокусник, - хек, минтай, камбала.
      - Камбала, - повторила киця, - це звучить так романтично!
      - Повір мені, - підсунувся до неї кіт, -це набагато смачніше від усяких там віскасів чи навіть кітікетів. Та все воно, як зараз пам'ятаю, досхочу!
      І киця не витримала.
     

Газета «Народна газета», 8 березня 1995 р