Якби можна було всупереч загальновідомому правилу вдруге ступити в ту саму річку, в ту ж воду нашого тихоплинного красеня Сейму, зринули б дивні картини минулих століть, обізвалися б до нас предки своїми голосами, розповіли про свою долю, про те, чому так охоче селилися на чарівних берегах.
      Он у лузі височать заколисані вітрами великі городища чи скіфів, чи сарматів, чи слов'ян. Що від них залишилося? Лише купа битого череп'я. А вода Сеймова вже давно відступилася від тих городищ, в'ється собі блакитною стрічкою, тече, ніколи не витече до зачарованої Десни, а звідти до могутнього Дніпра.
      У вісімнадцятому столітті в селі збудували церкву. На хрестоподібній основі лежав круглий барабан, на ньому трималася баня, а вінчав її великий хрест. У двадцятому столітті під стінами цього храму комуністи руками перших у селі комсомольців шукали золото в похованнях сестер Клочкових, на чиї кошти й було споруджено цього красеня на березі Сейму. Понівечили їхні пам'ятники, порозбивали плити. Шукали щось і в домовині пана Фененка, похованого під церквою. Декілька разів грабували храм, школярі щоразу били його вікна. Уже в середині століття розвалили церкву сапери за найактивнішої участі... колгоспників.
      Як розповідала бабуся, в селі було двоє панів — Маркевич і Фененко, а всі селяни — відповідно або марковці, або фененковці. Запам'ятався Маркович людям тим, що був дуже освічений, зібрав велику бібліотеку, часто кудись виїздив із села, а після жовтневого перевороту виїхав назавжди.
      Фененко зі своїми селянами був, сказати б, за панібрата. Коли після того ж таки перевороту зібрали сход селян, просився залишитися серед них простолюдином і працювати. Перелякані селяни відмовили. «Ну що ж, — мовив мудрий пан, знімаючи свого кашкета і низько вклоняючися громаді, — мені не панувати, та й вам не господарювати». Невдовзі справдилися ті слова.
      Сумні часи настали в селі, почалася сталінська колективізація. Активісти викидали багатьох селян з їхніх осель, скрізь нишпорили, шукаючи збіжжя, не шкодували ні ма¬лих, ні старих. А в сусідньому селі, казали, малих дітей ви¬кидали прямо у сніг. Запам'яталося людям, як розкур-кулили мельника Терешка. Відібрали в нього будинок, млин, а самого пустили світом. Коли ж під час війни повернувся він додому, парти-зани-ковпаківці швидко знайшли його і провели чи не єдину «успішну» операцію в селі: відвели до лісу Займище, що росте на берегах Сейму, і... з живого здерли шкіру.
      Страшним рядком у спаплюженій історії нашого народу пробивається 33-й рік. Разом із гірким спогадом постає запитання: чому наш народ, не гірший за всякий сущий, не десь на світових задвірках, а в самісінькому центрі Європи, з такими родючими землями, корчився тоді від лютої голодної смерті? Тепер уже понавигадували чимало відповідей, однак досі нема відповідальних за злочин. Може й вони повмирали чи порозбігалися хто зна куди, а може, зачаїлись і чекають, що ще колись комусь знадобиться їхній досвід нищення народу?
      Люди страждали, спухали й помирали. Розповідають старожили, що була в селі якось клуня і до неї щоночі сповза-лися, мов привиди, селяни, які відчували свій кінець. Отам, не ремствуючи, без жодного крику, тихо віддавали Богові душу.
      Та жахлива чорна клуня потім довго і часто розбурхувала мою уяву, щоразу виростаючи до розмірів усієї України, де в страшних муках і конвульсіях смиренно помирав поставлений на коліна народ.
     

Газета «Сільські горизонти», вересень 1999 р
Газета «Народна газета», червень 2004 р