- Ньо! - стьобає Іван лозиною гнідого мерина. - Який аж ти ледачий... Ньо-ньо!
Боян трохи пробіг і вкотре вже збився иа повільну ходу, плентаючись узбіччям лісової дороги.
Іван скочив на дорогу й пішов поруч, немовби демонструючи Романові свого дбайливо випрасуваного піджачка з акуратно накладеною біля петельок латкою.
Роман скоса, роздратовано подивлявся на супутника, з саней.
Обличчя у Івана невиразне, сіре, обтягнуте тонкою шкірою, крізь яку випинають дрібні кісточки. Брови стрішкою. Роман багато молодший, чорноокий та чорнобровий, їдуть ремонтувати лінію: будівельники копали траншею й пошкодили підземний кабель.
Трохи розім'явшись, Іван знову падає в сани, на грубенький шар сіна, від яким лежить їхнє причандалля - лопати, монтерська сумка.
- За Брежнєва добре жили, - верта він до перерваної розмови. - У лавці все було: вино разне, канцерва...
- Крали за Брежнєва добре, - перебиває Роман. - Я зроду селюк, знаю. Бо, як сам не прихопиш, ніхто тобі й жмутка сіна не дасть.
- А я й тепер беру, - без ніяковості зізнається Іван. - От восени два воза буряків з поля притіг.
- То ж бо й є! Колись казали, що весняний динь рік годує. А тепер, виходить, осіння ніч.
Супутник мовчки усміхається, розмова на цьому згасає.
Переїхали ліс, обабіч потяглася їжакувата, ледь припорошена снігом стерня, над нею з галасом кружляло гайвороння.
- Диви, зубри! - гукнув раптом Іван. - Хоч би Боян не сполохався.
Неподалік дороги, біля скирти, з'юрмився гурт могутніх, укритих довгою темнобрунатною вовною тварин: одні лежали на соломі, інші стояли, ліниво пережовуючи колгоспні харчі. Навіть на відстані від них віяло дикою, грубою силою.
Боян, проте, й далі чвалав поволечки, здавалося, що й поява тигра не примусила б його бігти.
- Скільки мняса пропадає! - зітхнув Іван, коли поминули зубрів. - Це б одного завалити, надовго хватить.
- То, може, вернемось? - тамуючи посмішку, спитав Роман.
- Нє-е, - лякливо озирнувся Іван. - Паганяймо, ну їх до біса...
Газета «Народна газета», 13 червня 1994 р
